категорії: література, літературна рецензія
«Як я стала святою»: абсолютного початку і абсолютного кінця немає!
Поштовх вперед. Рух. Рух. Рух. Захоплення! А потім повільне гальмування... все важче і важче іти, важко – бо нудно, ти грузнеш... Ступор – сторінок 60 книжки так і лишаються непрочитаними. Цікаво складати головоломку з подій-місць-людей (напівлюдей? химер?)-снів-фантазій-вигадок, шукати у тому всьому хоч дещицю реальності. Але то цікаво лиш СПОЧАТКУ і лиш ПЕРШИЙ раз. А далі... далі ти відкладаєш все на ДАЛІ... Три повісті, з яких складається книжка Тані Малярчук «Як я стала святою» – дуже схожі і дуже однотипні, це набридає – здається, що ти вже КОТРУ (а котру?) годину жуєш одну й ту ж саму гумку, смаку нема, задоволення теж. 
Рожева обгортка з Катериною Хінкуловою на передньому плані, жовтуваті сторінки, на яких, за словами братів Капранових, – «найкраще, що було в українській жіночій літературі за останні сто років». Найкраще? Мабуть, нехай кожен сам, прочитавши «36 пісень про життя», зробить для себе висновки. 